Новгород-Сіверське князівство

(Інформація для учнів 7 класу)

— удільне князівство, що існувало на пн.-сх. землях Чернігово-Сіверської землі в 11—13 ст. Займало значну (бл. 160 тис. км2) територію, яка пролягала від непрохідних Замглайських боліт та р. Снов на зх. до верхів'їв Дону на сх.; від верхів'їв річок Сули та Псел на пд. до верхів'їв р. Угри та гирла р. Москви на пн. Охоплювало землі східно-слов'ян. племен — сіверян, в'ятичів, дреговичів тощо. До складу Н.-С. к. входили такі міста, як Курськ, Стародуб, Сновськ (Седнів), Путивль, Глухів.

Існують дві гіпотези щодо часу утворення Н.-С. к. За найпоширенішою теорією (О. Є. Пресняков, А. М. Насонов, О. К. Зайцев та ін.), воно виокремилося (вірогідно, спершу на правах волості) з Чернігівського князівства після Любецького з 7зду князів 1097 як володіння Олега Святославича (знаменитого «Гориславича»). В основі мало територію колишньої т. з. Сновської тисячі — ранньофеод. тер. одиниці, яка утворилася ще в 10 ст. Потім в Н.-С. к (волості) правили нащадки Олега Святославича — Всеволод Ольгович (1113/115—46), Святослав Ольгович (1146—57), Святослав Всеволодович (1157—64), Олег Святославич (1164— 80), Ігор Святославич (1180-98). На думку М. Ф. Котляра, князівство виникло в 30—40-х рр. 12 ст. у період піднесення Новгорода-Сіверського. Перша літописна згадка про Новгород-Сіверський як стольний, княжий град зустрічається бл. 1141 за князювання Святослава Ольговича (сина Олега Святославича). Н.-С. к. тривалий час залишалося другим за значенням столом Чернігово-Сіверської землі й не мало великого впливу на події в Київській Русі. В кін. 12 ст. на його території виникло кілька дрібних князівств з центрами в Курську, Путивлі та ін. Посилення Н.-С. к. відбулося лише під час правління Ігоря Святославича — гол. героя «Слова о полку Ігоревім». Йому вдалося розширити кордони князівства і зайняти почесне місце серед князів, а з часом відвоювати собі й Чернігівський стіл (1198— 1202). Відтоді майже відсутні літописні згадки про Н.-С. к. 1238 більшість Новгород-сівер. земель увійшла до складу Брянського князівства, а наст, року, під час монг. навали, Новогород-Сіверський було зруйновано і князівство фактично припинило самост. існування. Після 1356 тер. колишнього Н.-С. к. разом з ін. землями Брянського князівства, що з 1246 було фактичним центром Чернігово-Сівер. землі, стала одним з уділів Великого князівства Литовського, а 1503 увійшла до складу Моск. д-ви. Згодом вона перебувала у складі Польщі впродовж 1618—48 за умова ми Деулінського перемир 'я 1618 і знову перейшла до Росії згідно з Андрусівським перемир'ям 1667 та договором про «Вічний мир» 1686.

Літ.: Голубовский П. В. История Север, земли до пол. XIV ст. К., 1881; Зайцев А. К. Черниг. княжество.

В кн.: Древнерус. княжества X—XIII вв. М., 1975; Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. К., 1990; Грушевський М. С. Історія України-Руси, т. 2. К., 1992; Коваленко В. П. Кордони та природні умови літопис. Сновської тисячі.

В кн.: Археол. старожитності Подесення. Чернігів, 1995; Котляр М. Ф. До проблеми виникнення Новгород-Сівер. князівства. УІЖ, 1995, № 6; Войтович Л. В. Князівські династії Сх. Європи (кін. IX — поч. XVI ст.). Склад, сусп. і політ, роль: Істор.-генеалогічне дослідження. Л., 2000.

І. Б. Усенко.

Список князів Новгород-Сіверських

Першим новгород-сіверським князем був Олег Святославич (князь чернігівський) (1097–1115).

• Всеволод Ольгович (1115–1127)
• Ігор Ольгович (1139–1146)
• Святослав Ольгович (з перервами 1146–1157)
• Святослав Всеволодович (1157–1164)^[2]
• Олег Святославич (князь сіверський) (1164–1178)^[3]
• Ігор Святославич (1178–1198)
• Олег Святославич (князь стародубський) (1200–1201)
• Гліб Святославич (1204–1212)
• Мстислав Глібович (1212–1239)

ЧЕРНИГОВСКОЕ КНЯЖЕСТВО

Было расположено к востоку от Днепра между долиной Десны и средним течением Оки (территория совр. Курской, Орловской, Тульской, Калужской, Брянской, западной части Липецкой и южной части Московской областей России, северной части Черниговской и Сумской областей Украины и восточной части Гомельской области Беларуси). На юге граничило с Переяславским, на востоке – с Муромо-Рязанским, на севере – со Смоленским, на западе – с Киевским и Турово-Пинским княжествами. Было населено восточнославянскими племенами полян, северян, радимичей и вятичей. Считается, что свое название оно получило либо от некоего князя Черного, либо от Черного гая (леса).

Обладая мягким климатом, плодородными почвами, многочисленными реками, богатыми рыбой, а на севере лесами, полными дичи, Черниговская земля представляла собой одну из самых привлекательных для поселения областей Древней Руси. Через нее (по рекам Десна и Сож) проходил главный торговый путь из Киева в северо-восточную Русь. Здесь рано возникли города со значительным ремесленным населением. В 11–12 вв. Черниговское княжество было одним из самых богатых и политически значимых областей Руси.

К 9 в. северяне, прежде обитавшие на левом берегу Днепра, подчинив радимичей, вятичей и часть полян, распространили свою власть до верховьев Дона. В результате возникло полугосударственное образование, платившее дань Хазарскому каганату. В начале 10 в. оно признало зависимость от киевского князя Олега. Во второй половине 10 в. Черниговская земля вошла в состав великокняжеского домена. При Владимире Святом была учреждена Черниговская епархия. В 1024 попала под власть Мстислава Храброго, брата Ярослава Мудрого, и стала фактически независимым от Киева княжеством. После его смерти в 1036 была вновь включена в великокняжеский домен. По завещанию Ярослава Мудрого Черниговское княжество вместе с Муромо-Рязанской землей перешло к его сыну Святославу (1054–1073), ставшему родоначальником местной княжеской династии Святославичей; им, однако, удалось утвердиться в Чернигове только к концу 11 в. В 1073 Святославичи утратили княжество, которое оказалось в руках Всеволода Ярославича, а с 1078 – его сына Владимира Мономаха (до 1094). Попытки самого активного из Святославичей Олега «Гориславича» вернуть контроль над княжеством в 1078 (с помощью своего двоюродного брата Бориса Вячеславича) и в 1094–1096 (с помощью половцев) окончились провалом. Тем не менее по решению Любечского княжеского съезда 1097 Черниговская и Муромо-Рязанская земля были признаны вотчиной Святославичей; черниговским князем стал сын Святослава Давыд (1097–1123). После смерти Давыда княжеский стол занял его брат Ярослав Рязанский, который в 1127 был изгнан своим племянником Всеволодом, сыном Олега «Гориславича». Ярослав сохранил за собой Муромо-Рязанскую землю, которая с этого времени превратилась в самостоятельное княжество. Черниговскую землю поделили между собой сыновья Давыда и Олега Святославичей (Давыдовичи и Ольговичи), вступившие в ожесточенную борьбу за наделы и черниговский стол. В 1127–1139 его занимали Ольговичи, в 1139 их сменили Давыдовичи – Владимир (1139–1151) и его брат Изяслав (1151–1157), но в 1157 он окончательно перешел к Ольговичам: Святославу Ольговичу (1157–1164) и его племянникам Святославу (1164–1177) и Ярославу (1177–1198) Всеволодичам. Одновременно черниговские князья пытались подчинить себе Киев: киевским великокняжеским столом владели Всеволод Ольгович (1139–1146), Игорь Ольгович (1146) и Изяслав Давыдович (1154 и 1157–1159). Они также с переменным успехом боролись за Новгород Великий, Турово-Пинское княжество и даже за далекий Галич. Во внутренних усобицах и в войнах с соседями Святославичи нередко прибегали к помощи половцев.

Во второй половине 12 в., несмотря на угасание рода Давыдовичей, процесс дробления Черниговской земли усиливается. В ее составе оформляются Новгород-Северское, Путивльское, Курское, Стародубское и Вщижское княжества; собственно Черниговское княжество ограничивалось низовьями Десны, время от времени включая также Вщижскую и Старобудскую волости. Зависимость князей-вассалов от черниговского владетеля становится номинальной; некоторые из них (напр., Святослав Владимирович Вщижский в начале 1160-х) проявляют стремление к полной самостоятельности. Ожесточенные распри Ольговичей не мешают им вести активную борьбу за Киев со смоленскими Ростиславичами: в 1176–1194 там правит Святослав Всеволодич, в 1206–1212/1214 с перерывами – его сын Всеволод Чермный. Они пытаются закрепиться в Новгороде Великом (1180–1181, 1197); в 1205 им удается овладеть Галицкой землей, где, однако, в 1211 их постигает катастрофа – трое князей Ольговичей (Роман, Святослав и Ростислав Игоревичи) схвачены и повешены по приговору галицкого боярства. В 1210 они даже утрачивают черниговский стол, который на два года переходит к смоленским Ростиславичам (Рюрику Ростиславичу).

В первой трети 13 в. Черниговское княжество распадается на множество мелких уделов, лишь формально подчиняющихся Чернигову; выделяются Козельское, Лопаснинское, Рыльское, Сновское, затем Трубчевское, Глухово-Новосильское, Карачевское и Тарусское княжества. Несмотря на это черниговский князь Михаил Всеволодич (1223–1241) не прекращает активной политики по отношению к соседним областям, пытаясь установить контроль над Новгородом Великим (1225, 1228–1230) и Киевом (1235, 1238); в 1235 он овладевает Галицким княжеством, а позже Перемышльской волостью.

Трата значительных человеческих и материальных ресурсов в междоусобицах и в войнах с соседями, раздробленность сил и отсутствие единства среди князей способствовали успеху монголо-татарского вторжения. Осенью 1239 Батый взял Чернигов и подверг княжество такому страшному разгрому, что оно фактически прекратило свое существование. В 1241 сын и наследник Михаила Всеволодича Ростислав оставил свою вотчину и ушел воевать Галицкую землю, а затем бежал в Венгрию. Очевидно, последним черниговским князем был его дядя Андрей (середина 1240-х – начало 1260-х). После 1261 Черниговское княжество вошло в состав Брянского княжества, основанного еще в 1246 Романом, другим сыном Михаила Всеволодича; в Брянск переселился и черниговский епископ. В середине 14 в. Брянское княжество и черниговские земли были завоеваны литовским князем Ольгердом.

Источник: http://files.school-collection.edu.ru/dlrstore/2d6f65..

21 жовтня в нашій гімназії відбулася молодіжна вечірка субкультур

 Учні 9-11 класів спробували приміряти на себе образи різних молодіжних субкультур, щедрим на які стало ХХ століття. Це - хіпі, стиляги, бардівський рух, панки, рокери, байкери, готи; сучасні: блогери, геймери, аниме, хіпстери та багато інших. Представники цієї частини молоді мають свою ідеологію, стиль і спосіб життя, Вони виділяються своїм зовнішнім виглядом: зачіскою, одягом; слухають спеціфічну музику. Одною з причин виникнення субкультур є спроба самореалізації молоді, бажання привернути до себе увагу оточення, висловити свій протест дорослому світові, пошук власної індивідуальності. 

 Головними гаслами вечірки стали: 

-Ми ні до чого не закликаємо!

-Прийди і спробуй зрозуміти інших, не таких як ти сам!

- Будь толерантним ! Всі ми – різні!

- Головне – бути собою, знайти гармонію, бути щасливою людиною!

75-ті роковини трагедії у Бабиному Яру

  Україна та світ вшановують 75-ті роковини трагедії у Бабиному Яру. Це місце закарбувалося в історії як символ Голокосту: у вересні 1941 року тут розпочалися масові розстріли, що забрали понад 100 тисяч життів.

Протягом двох з лишком років, жертвами нацистів у Бабиному Яру стали євреї, роми, члени Організації українських націоналістів, радянські військовополонені, в’язні Сирецького концтабору, підпільники, партизани, душевновхворі, заручники, порушники комендантської години та нацистського порядку.

Розстріли та захоронення проводили зондеркоманда 4а айзнатцгрупи С під керівництвом Пауля Блобеля та органи поліції: 45-й батальйон німецької поліції, 303-й батальйон німецької поліції.

27 вересня 1941 року першими жертвами стали пацієнти психіатричної лікарні ім. Івана Павлова.

28 вересня 1941 року в Києві з’явилися оголошення, в яких наказували всім євреям міста зібратися зранку наступного дня на розі вулиць Дегтярівської та Мельникова.

Наступного дня, 29 вересня 1941 року, люди зібралися на розі вулиць біля кладовища. Їх змушували залишити гроші, всі цінні речі та роздягатися. До 18:00 було вбито близько 22 тисяч людей.

30 вересня 1941 року розстріли продовжилися. Документи свідчать: на 02.10.1941 р. за два дні в Києві стратили 33771 людину.

Вже 12 жовтня 1941 року було зафіксовано понад 51 тисячу вбитих. Із середини місяця жертвами злочину були роми, заручники, комуністи-підпільники, матроси і командири Дніпровського загону Пінської військової флотилії та інші.

Взимку 1941-1942 року страчені члени Організації українських націоналістів (621 особа), а також представники інших течій визвольного руху в Україні, серед яких українська поетеса Олена Теліга, іменем якої тепер названо вулицю, яка проходить повз Бабин яр.

У серпні 1943 року, ховаючи сліди злочину, нацисти вирішили знищити тіла жертв. З 18 серпня 1943 року в’язні Сирецького концтабору з іншими групами в’язнів, зокрема з Полтави, викопували тіла та спалювали їх у спеціально побудованих печах. За раз спалювали до 2000 трупів. До кінця вересня майже всі тіла розстріляних у Бабиному Яру були спалені. Залишилася остання піч, яка призначалася вже в’язням Сирецького концтабору.

У ніч на 29 вересня 1943 року відбулося повстання цих 327-ти смертників. Врятувалися лише близько трьох десятків осіб. Саме їх свідчення допомогли відтворити історію спроби знищення слідів злочину нацистів.

За висновками спеціальної державної комісії на Нюрнберзькому процесі, що відбувся в 1945-1946 роках, жертвами нацистського злочину стало понад 100 тисяч цивільних громадян та військовополонених.

Останні постріли в Бабиному Яру пролунали 4 листопада 1943 року. У ніч на 6 листопада Червона армія вступила до Києва.

08.06.1934 — в СРСР була прийнята постанова про кримінальне покарання за зраду Батьківщини

8 червня 1934 р. ВЦВК СРСР прийняв постанову «Про доповнення постанови (про здійснення державних, контрреволюційних і особливо небезпечних для Союзу РСР злочинів проти порядку управління) статтями про зраду Батьківщини». На основі цього документу були внесені зміни в існуючі кримінальні кодекси РСФРР та союзних республік (ст. 58 "а"-58 "г"), що зберігалися в них до кінця існування СРСР.

Поняття "зрада Батьківщини" мало доволі  широке трактування. Зокрема, такими діями вважалися ті, які здійснювалися радянськими громадянами на шкоду суверенітету, територіальної недоторканості або державної безпеки та обороноздатності СРСР (перехід на сторону ворога, шпіонаж, видача державної або військової таємниці іноземній державі, втеча за кордон або відмова від повернення з-за кордону до СРСР). Згідно з постановою від 8 червня 1934 р. за державну зраду визначалася найвища міра покарання — розстріл із конфіскацією всього майна, а за пом'якшуючих обставин — позбавлення свободи на строк 10 років із конфіскацією майна.

Якщо засудженому військовослужбовцю вдалося втекти, то членів його сім'ї позбавляли волі на строк від 5 до 10 років із конфіскацією майна. Членів сім'ї, які жили зі зрадником батьківщини, висилали та позбавляли прав строком на 5 років. У постанові від 8 червня 1934 р. вперше запроваджувалося поняття “член сім'ї зрадника Батьківщини”, під яким розумілися усі повнолітні діти, які жили (або не жили) з цією особою. Їх звинувачували у тому, що вони не повідомили про злочин (навіть якщо вони не тільки не сприяли його здійсненню, але й не знали про нього), і відправляли у спеціальні табори.

У постанові від 8 червня 1934 р. не було головного принципу кримінального закону — відповідальності за наявності провини. Тут було відсутнє чітке формулювання суб'єктивної сторони складу злочину і не вказано, що зрадою батьківщини можуть бути визнані лише навмисні дїі громадян СРСР, здійснені на шкоду безпеки радянської держави. На думку експертів, закон суперечив основним принципам радянського кримінального права, зокрема у частині, що передбачала покарання для членів сім'ї зрадників батьківщини. 

Постанова про зраду батьківщини з її широкою інтерпретацією, де зрада батьківщини фактично виступала синонімом держави, стала легальною базою для проведення у сталінський період масових репресій, у тому числі і проти не-громадян СРСР. 

 Фото дітей "ворогів народу". 

● Черниговщина сквозь века ●

ИВАН НИКИТОВИЧ КОЖЕДУБ

Ива́н Ники́тович Кожеду́б (8 июня 1920, Ображиевка, Глуховский уезд, Черниговская губерния, Украинская Народная Республика — 8 августа 1991, Москва, СССР) — советский военный деятель, лётчик-ас времён Великой Отечественной войны, наиболее результативный лётчик-истребитель в авиации союзников (64 победы). Трижды Герой Советского Союза. Маршал авиации (6 мая 1985).

Псевдоним во время боевых действий в составе Группы советских военных специалистов в Корее — «Крылов».

Первый воздушный бой закончился для Кожедуба неудачей и едва не стал последним — его Ла-5 был повреждён пушечной очередью Мессершмитта-109, бронеспинка спасла его от зажигательного снаряда, а при возвращении самолёт был обстрелян советскими зенитчиками, в него попало 2 зенитных снаряда. Несмотря на то что Кожедубу удалось посадить самолёт, полному восстановлению он не подлежал, и лётчику пришлось летать на «остатках» — имеющихся в эскадрилье свободных самолётах. Вскоре его хотели забрать на пост оповещения, но командир полка заступился за него. В начале лета 1943 года Кожедубу было присвоено звание младшего лейтенанта, затем он был назначен на должность заместителя командира эскадрильи. Вскоре после этого, 6 июля 1943 года на Курской дуге, во время сорокового боевого вылета, Кожедуб сбил свой первый немецкий самолёт-бомбардировщик Юнкерс Ю-87. Уже на следующий день сбил второй, а 9 июля сбил сразу 2 истребителя Bf-109. Первое звание Героя Советского Союза Кожедубу (уже старшему лейтенанту) было присвоено 4 февраля 1944 года за 146 боевых вылетов и 20 сбитых самолётов противника.

С мая 1944 года Иван Кожедуб воевал на Ла-5ФН (бортовой № 14), построенном на средства колхозника-пчеловода Сталинградской области В. В. Конева. В августе 1944 года, получив звание капитана, он был назначен заместителем командира 176-го гвардейского полка и стал воевать на новом истребителе Ла-7. Второй медали «Золотая Звезда» Кожедуб был удостоен 19 августа 1944 года за 256 боевых вылетов и 48 сбитых самолётов противника.

К концу войны Иван Кожедуб, к тому времени — гвардии майор, летал на Ла-7, совершил 330 боевых вылетов, в 120 воздушных боях сбил 62 самолёта противника, среди них 17 пикирующих бомбардировщиков Ju-87, по 2 бомбардировщика Ju-88 и He-111, 16 истребителей Bf-109 и 21 Fw-190, 3 штурмовика Hs-129 и 1 реактивный истребитель Me-262.

Последний бой в Великую Отечественную, в котором он сбил 2 FW-190, Кожедуб провёл 17 апреля 1945 года в небе над Берлином. За всю войну Кожедуб ни разу не был сбит. Третью медаль «Золотая Звезда» Кожедуб получил 18 августа 1945 года за высокое воинское мастерство, личное мужество и отвагу, проявленную на фронтах войны. Он был отличным стрелком и предпочитал открывать огонь на дистанции 200-300 метров, крайне редко сближаясь на меньшую дистанцию.

В своей автобиографии Кожедуб утверждает, что им в 1945 году были сбиты два американских самолёта P-51 «Мустанг» ВВС США, которые атаковали его, приняв за немецкий самолёт.

И. Н. Кожедуб ни разу не был сбит во время Великой Отечественной войны, и хотя его подбивали, он всегда сажал свой самолёт. На счету Кожедуба также есть и первый в мире реактивный истребитель, немецкий Ме-262, который он сбил 19 февраля 1945 года, однако он не был первым, кому это удалось сделать — ещё 28 августа 1944 года один сбитый Me-262 был записан на счёт американских пилотов М. Кроя и Дж. Майерса, а всего до февраля 1945 года американским лётчикам было официально засчитано около 20 сбитых самолётов этого типа.

По окончании войны Кожедуб продолжил службу в ВВС. В 1949 году окончил Краснознамённую Военно-воздушную академию. В это же время он оставался действующим пилотом-истребителем, освоив в 1948 году реактивный МиГ-15. В 1956 году окончил Военную академию Генерального штаба. Во время войны в Корее командовал 324-й истребительной авиационной дивизией (324-й иад) в составе 64-го истребительного авиационного корпуса. С апреля 1951 по январь 1952 года лётчики дивизии одержали 216 воздушных побед, потеряв всего 27 машин (9 пилотов погибло).

В 1964—1971 — заместитель командующего ВВС Московского военного округа. С 1971 служил в центральном аппарате ВВС, а с 1978 года — в Группе генеральных инспекторов Министерства Обороны СССР. В 1970 году Кожедубу присвоено звание генерал-полковника авиации. А в 1985 году И. Н. Кожедубу присвоено воинское звание Маршал авиации.

Избирался депутатом Верховного Совета СССР II—V созывов, народным депутатом СССР.

Скончался 8 августа 1991 года. Похоронен на Новодевичьем кладбище в Москве.

Источник: http://alexsf.ru/index.php?topic=11053.0

Всім, хто цікавиться історією Чернігівщини, рекомендую відвідати сторінку 
https://vk.com/chernigovshchina_skvoz_veka
Там Ви зможете побачити багато фотоматеріалів та іншої цікавої інформації з історії Чернігівщини. 

ЧЕРНИГОВСКАЯ ГУБЕРНИЯ (подробное описание)

— Ч. губерния расположена между 50°15' и 53°19' северной широты и 30 ° 24' и 34°26' восточной долготы; имеет фигуру четырехугольника, расширенного на юге, с выщербленным верхним левым углом. Северная и южная границы губернии имеют начертание, более приближающееся к прямым, почти параллельным линиям; упомянутому вырезу в верхней части западной границы соответствуют два главных излома восточной границы, дающие вырезки из ее территории и с этой ее стороны. Историческое образование северной и восточной границ относится к XVII в., когда между Литовско-Польским государством и Московским с одной стороны и возникшей на левой стороне Днепра Малороссийской республикой были установлены рубежи, не изменившиеся до настоящего времени; здесь Ч. губерния граничит с Могилевской и Смоленской губерниями с севера и с Орловской и Курской с востока. Южная граница — с небольшим участком Харьковской губернии и с длинной полосой Полтавской — установлена в 1802 г., когда существовавшие в конце XVIII в. губернии Новгород-Северская, Черниговская и Киевская разделены были на две — Черниговскую и Полтавскую. Большую часть западной границы Ч. губернии (на протяжении 258 верст) составляет Днепр, отделяющий ее от Киевской и Минской губерний, и нижнее течение притока Днепра, Сожа (на расстоянии верст 90), отделяющего ее от Могилевской губернии. Наибольшая длина Ч. губернии по прямому направлению от северо - восточного угла ее у города Брянска до юго-западного у города Киева составляет более 350 верст, наименьшая ширина ее площади по направлению с запада на восток, в перехвате между Могилевской и Орловской губерниями — менее 100 верст. Площадь Ч. губернии, по данным подробного генерального и специального межевания, произведенного в 1858-1890 гг. по точным и окончательно утвержденным межам земельных владений, составляет 4752363 десятины или 45622,3 кв. версты. Эта цифра наиболее точна, хотя и разнится от исчисленной г-ном Стрельбицким по 10-верстной карте России (46047 кв. верст), так как получена суммированием десятин 18678 дач, измеренных по действительным межам и притом за вычетом участков, отошедших, согласно определениям комитета министерства 1889 и 1894 гг., к территории Киевской и Могилевской губерниям. По 15-ти уездам, на которые разделена Ч. губерния, по этому исчислению площадь ее в кв. км, кв. верстах и десятинах разделяется следующим образом:


Продолжение: http://gatchina3000.ru/brockhaus-and-efron-encycloped..

НОВГОРОД-СЕВЕРСКОЕ НАМЕСТНИЧЕСТВО

Но́вгород-Се́верское наме́стничество — административно-территориальная единица (наместничество) Российской империи, существовавшая в 1781—1796 годах. Административным центром являлся город Новгород-Северский. В некоторых источниках Новгород-Северское наместничество фигурирует как «Новгород-Северская губерния».

История

16 (27) сентября 1781 года было издан указ Екатерины II «Об учреждении Новгородского-Северского наместничества», в котором говорилось:

«…Всемилостивейше повелеваем Нашему Генералу-Фельдмаршалу и Малороссийскому Генералу-Губернатору Графу Румянцову-Задунайском в Генваре следующего 1782 года исполнить по учреждениям Нашим от 7 Ноября 1775 года, в Новгородском-Северском Наместничестве, составя оное из одиннадцати уездов, и, именно: Новгородского-Северского, Стародубского, Погарского, Мглинского, Глуховского, Кролевецкого, Коропского, Сосницкого, Конотопского, Новоместского и Суражского, вследствие чего местечки, по коим названы уезды, так как село Засуху под названием Новое Место, а и деревню Суражичи под названием Сураж на Ипути переименовать городами»

Новгород-Северское наместничество было образовано из территории Стародубского и частично Нежинского и Черниговского полков.

До настоящего времени сохранилось следующее описание герба Новгород-Северского наместничества: «В зелёном поле часть стены городския с воротами, над которыми башня со звездою, а по сторонам копье и сабля золотые»

В 1796 году наместничество было упразднено, его территория включена в состав Малороссийской губернии, а с её упразднением (1802) — в состав Черниговской губернии.

Административное деление

Новгород-Северское наместничество делилось на 11 уездов:

Глуховский уезд (центр — город Глухов)
Конотопский уезд (центр — город Конотоп)
Коропский уезд (центр — город Короп)
Кролевецкий уезд (центр — город Кролевец)
Мглинский уезд (центр — город Мглин)
Новгород-Северский уезд (центр — город Новгород-Северский)
Новоместский уезд (центр — город Новое Место)
Погарский уезд (центр — город Погар)
Сосницкий уезд (центр — город Сосница)
Стародубский уезд (центр — город Стародуб)
Суражский уезд (центр — город Сураж на Ипути)

(Источник: http://dic.academic.ru/dic.nsf/ruwiki/1321479)

Бій під Крутами – бій, що відбувся на залізничній станції Крути 29 січня 1918 року між більшовицькими військами Михайла Муравйова та об’єднаними військами юнкерів 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького та першої сотні новоствореного Студентського куреня під єдиним командуванням Аверкія Гончаренка під час наступу на Київ військ Муравйова.

Перед військами Аверкія Гончаренка стояло завдання затримати наступ на Київ більшовицьких військ, в той час як головні українські військові сили на чолі з Симоном Петлюрою вирушили на Київ придушувати повстання на заводі"Арсенал".

 Бій під Крутами належить до трагічних, але повитих славою сторінок української історії. Той мужній опір, які чинили близько чотирьох сотень українських юнаків 4-тисячному більшовицькому війську під проводом М. Муравйова, закарбувався в національній пам’яті українців, ставши нагадуванням майбутнім поколінням і про велику ціну, яку ми заплатили за власну державність, і про незламність українського бойового духу.

                               

 

  Вітаю Шарай Тетяну, ученицю 11-А класу,     із здобуттям  диплому ІІ ступеня у ІІІ -му турі Всеукраїнських учнівських олімпіад з історії !!! Бажаю подальших успіхів у навчанні і звершення заповітних мрій! 

 

                                 

Інформація  для учнів!

У  зв'язку з карантином на відвідування школи рекомендую учням 6 та 11 класів матеріали з історії для самостійного опрацювання (сторінка блогу "Матеріали для учнів"). Сподіваюсь на вашу сумлінність :). Бажаю міцного здоров`я!!!

22 січня Україна відзначає День Соборності, приурочений до Акту об'єднання цього дня Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. 



 Соборність українських земель має глибоке історичне коріння, спирається на споконвічну мрію народу про власну незалежну, соборну державу та є інтегральним результатом складного і довготривалого процесу її формування. В часи феодального роздроблення земель Київської Русі заклики до спільних дій окремих князів супроводжували літописний період української історії. Образ скривдженої України та православної віри, необхідність її оборони надихав козацькі полки Богдана Хмельницького. В народній пісенній та епічній творчості сакральна Україна завжди уявлялась як єдине тіло від Сяну до Дону. 
Відновлення української держави – «української Речі Посполитої» – в сонмі слов'янських народів стало політичним кредо кирило-методіївських братчиків. У маніфесті від 10 травня 1848 р. Головна Руська Рада, перша українська політична організація Галичини, заявила про єдність 15-мільйонного українського народу та його земель, примусово поділених між Російською та Австрійською імперіями і підтримала національні права інших поневолених народів. 
У другій половині ХІХ ст. українська інтелектуальна еліта, добре розуміючи всю небезпеку бездержавного існування народу та поділу його території між іншими державами, докладала величезних зусиль для взаєможивлення культур наддніпрянських та галицьких українців. З ініціативи українців-наддніпрянців О. Кониського, Д. Пильчикова та фінансової підтримки Є. Милорадович (Скоропадської) 1873 р. у Львові було створено Літературне товариство ім. Тараса Шевченка. Згодом реорганізоване в Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, воно протягом кількох десятиліть виконувало роль національної академії наук, займалося підготовкою української наукової еліти, поширювало гуманітарні знання по обох берегах Збруча. 
З кінця ХІХ ст. соборність стає одним з наріжних каменів ідеологічних декларацій, програм та маніфестів новостворених українських політичних партій. 1891 р. молоді українські радикали у Відні, ревізуючи програму Української радикальної партії, писали, що політичні потреби «вимагають, щоби кожна народність, під загрозою загибелі, була зорганізована в самостійний політичний організм: новожитну централістичну державу». Народна Рада, що утворилася у Львові 1885 р., у своїй новій програмі 1892 р. записала: «Ми, русини галицькі, часть народу русько-українського висше 20-ти мільйонового, маючи за собою тисячолітню минувшість історичну, народу, що утративши самодіяльність державну боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікався і не зрікається прав самостійного народу...». Програма Народної Ради може розглядатись як перша поширена політична програма національних дій. У ній ішлося про необхідність вільного розвитку українців як самостійної слов'янської народності, конституційної оборони її прав і інтересів підйому з економічного упадку, належних умов для греко-католицької церкви, розвитку народної освіти. Практично в той же самий час в Каневі, біля могили Т. Шевченка, члени новозаснованого таємного Братства Тарасівців в своєму політичному маніфесті оголосили, «що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу». І далі: «Для нас свідомих українців єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз'єднати одного народу, і аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможкть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духху розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завжди опиниться у морі, які б перепони не були». 
Образ одної, єдиної нероздільної вільної самостійної України «від гір карпатських аж по кавказькі», сформований М. Міхновським 1900 р., став загальновизнаним національним ідеалом, на якому зійшлися політичні сили України початку ХХ ст., в наступні десятиліття ідея соборності залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним недискусійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху. 
Перша світова війна створила небезпечний прецедент, поставивши великі маси українців в лави воюючих одна з одною ворожих армій. Одночасно війна, яка обернулася шерегом революцій, створила якісно нові можливості для відновлення української державності та реалізації соборницьких прагнень. Проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки стало центральною подією Української революції 1917 – 1921 рр., логічним завершенням довготривалого національно-визвольного руху. IV Універсалом Центральної Ради і на мирових переговорах в Бересті з країнами Четверного блоку УНР твердо заявила про соборницьку перспективу своєї державної політики. Революція 1918 р. в Австро-Угорщині посилила надії українців Наддністров’я на здобуття права власного самовизначення, а факт існування державності на Великій Україні надавав їм упевненості в неминучості об’єднання нації в єдиній Українській Соборній Самостійній Державі. 
6 жовтня 1918 р. на урочистому відкритті Державного Українського університету в Києві велике враження на присутніх справив виступ депутата австрійського парламенту д-ра Л. Цегельського, який зокрема виголосив: «Переповнене моє серце почуттям радости і тріумфу! Сьогодні положено найкращий камінець під будучину українського народу. Українська нація прилучилася до європейської культури, і це прилучення є найкращою запорукою, що Україна не загине. Я вірю, я певен в тому, що ви, браття, пригорнете й нас, галичан, до себе...». Злука двох частин одного народу закономірно мусила настати, її передчуття вже оволоділо умонастроями українців. 
18 жовтня 1918 р. у Львові сформувалася Українська Національна Рада (УНРада) на чолі з Євгеном Петрушевичем, яка взяла у свої руки владу в західно-українських землях, проголосила, що Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, які «творять цілісну українську територію, уконституйовуються... як Українська держава». Відповідальність боротьби за державність згуртовувала галицьких українців, змушувала шукати ефективні політичні рішення. УНРада заявили про намір творити національну державність і інкорпоруватися у єдину соборну державу, яка вже існувала на Великій Україні. Ідея соборності українських земель набула державного статусу. Важливим є й факт легітимності завершальної стадії соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об'єднавчого руху – Українська Національна Рада та Директорія УНР – ще 1 грудня 1918 року в Фастові уклали Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі: «Правительства обох Республік... уважають себе посполу зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби в можливо найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю». 
3 січня 1919 року у Станіславі було ухвалено рішення про злуку, в якому зазначилося: «Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Українського Народу, проголошує торжественно з’єднання з нинішним днєм Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою в одну одноцільну, суверенну Народню Республіку». 
УНРада сформувала повноважну делегацію до Києва, яка отримала завдання завершити оформлення об'єднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич наголошував: «По лінії з'єдинення не було між нами двох думок». 
Остаточна процедура оформлення соборності відбулася в Києві 22 січня, в першу річницю проголошення ІУ Універсалу Центральної Ради. В цей день був підписаний і оприлюднений спеціальний Універсал Директорії УНР, який дістав також назву Акту Злуки. Вітаючи січневе рішення УНРади, Директорія урочисто оголосила про те, що: 
«Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина; Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. 
Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. 
Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка. 
Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду». 
Про перебіг тих подій у Києві залишили свої свідчення очевидці, на яких посилається у своїй книзі «На схилку віку» Левко Лукасевич. Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно удекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут на балконах портрети і погруддя Тараса Шевченка, прибрані національними стрічками, і також прапори. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні герби Східної України і Галичини. По всьому майдані на стовпах герби чи не всіх українських губерній і плакати. Об одинадцятій ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили люди, зібралася велика кількість народу, заповнила всю площу й сусідні вулиці. Чимало з присутніх забралися на дерева, щоб звідти краще побачити дійство. Розміщенням делегацій по місцях та всім церемоніалом свята завідував артист Микола Садовський. Незабаром поперед війська стали нові шереги з учнів, котрі в супроводі вчителів прийшли з національними прапорами і плакатами. З численних делегацій, що прибули на урочистості, першими з явилися службовці залізниць з великим транспарантом, на якому було написано: Слава українським Героям! Опісля надійшли делегації від міністерств та інших установ, були хресні ходи з усіх київських церков. 
Духовенство зібралося у Софійському соборі на Службу Божу. Її правив єпископ черкаський Назарій. На майдані стає дедалі тісніше. Займають свої місця члени Галицької делегації, урядовці з головою Ради Міністрів Володимиром Чехівським, делегати Трудового Конгресу, представники Національного Союзу, найвищі цивільні та військові достойники, закордонні дипломати. 
О дванадцятій під урочисті звуки дзвонів з Мазепинської дзвіниці й інших церков та гук гармат з Печерська із Софійського собору виходить на площу і стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами. У церковній процесії архієпископ катеринославський Агапіт і єпископи: мінський Георгій, вінницький Амвросій, черкаський Назарій, канівський Василь, уманський Дмитрій. 
У тиші, що запала на якусь хвилину, здалеку почулися поклики «Слава!» на честь членів Директорії, котрі під'їжджали на автомобілях. Військовий оркестр грає Національний Гімн. Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками. 
Промовляв голова Директорії Володимир Винниченко, а професор Федір Швець виголосив текст Універсалу Соборності. Після цього архієпископ Агапіт відслужив з духовенством молебень у намірах українського народу й Української держави. Відбувся військовий парад галицького легіону Січових Стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець. 
Наступного дня Акт злуки був схвалений Конгресом Трудового народу України. Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі. Він став яскравим фіналом складного і тривалого шляху українців до консолідації етносу, перетворення його в єдину політичну націю, а також об'єднання території його споконвічного проживання в межах єдиної української держави. 
У реальних обставинах 1919 р., коли Україна опинилась оточеною колом фронтів, УНР не вдалося відстояти. Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу. В українській суспільно-політичній думці ХХ ст. Україна інтерпретувалася лише як соборна держава. Етнонаціональна консолідація спиралася на такі засадничі підвалини, як спільне історичне минуле, спорідненість етнокультурних процесів, єдиний національно-визвольний рух ідеали свободи і незалежності. Іншими словами соборництво відіграло і відіграє роль наріжного каменя сучасної української національної ідеї, важливої складової становлення української політичної нації. Не випадково в роки радянської влади про подію 22 січня 1919 р. публічно не згадувалося, вона була табуїзована. Проте в пам'яті народу залишалася живою, 1990 року на її честь Народний рух України організував живий ланцюг від Львова до Києва, який окрилив і надихнув Україну, змусив повірити у власні сили і перестати боятись режиму. 
Прикметно, що день Соборності припадає на період великої радості від Різдва Христового, радості людини , що благоговіє перед таїною Спасіння, переживає чудо великого оновлення. Утвердження єдності народу у соборній державі, чуття великої родини як у далекому 1919, так і сьогодні завжди було і є чудом оновлення.

 (Автор статті Владислав Верстюк, заступник Голови Українського інституту національної пам’яті, доктор історичних наук, професор)




 Проголошення Акту Злуки українських земель на Софійському майдані в Києві 22 січня 1919 року.Фото зроблено з дзвіниці Софійського собору, вдалині видно ще не зруйнований більшовиками Михайлівський Золотоверхий собор.

---

9(22).01.1918 прийнято  IV Універсал ЦР УНР

    

         

                                        

   Перша сторінка IV Універсалу
 ( Документ: Четвертий універсал Української Центральної   Ради, 9 січня 1918 р.
  ЦДАВО України, ф. 1063, оп. 2, спр. 2, арк. 2-6)

                                                         

 Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що він, проголосивши незалежною
суверенною державою УНР, завершив процес складного, суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, який врешті-решт з великим запізненням відкинув ідеї автономії і федералізму. Прийняття Універсалу означало остаточний розрив з імперським центром. Але, на жаль, цей кульмінаційний момент в історії державотворення України було досягнуто не на хвилі піднесення українського національно-визвольного руху, а в один з найкризовіших періодів його історії часів громадянської війни.

IV Універсал прийнято на засіданні Малої Ради, яке розпочалося 9(22).1.1918. Універсал проголошував самостійність і незалежність УНР як вільної суверенної держави українського народу і заявив про її прагнення до мирного співіснування з сусідніми народами. Підтвердив повноваження влади УЦР до моменту скликання Українських установчих зборів. Перетворив Генеральний Секретаріат у Раду народних міністрів та доручив їй продовжувати переговори з Центральними державами і укласти мирний договір. Закликав уряд та громадян УНР дати відсіч більшовикам. Оголосив про цілковитий розпуск постійної армії та організації замість неї народної міліції. Призначив перевибори місцевих органів влади. Встановив термін передачі соціалізованої землі - до початку весняних робіт. Зобов'язав РНМ негайно приступити до відновлення промисловості, з переведенням її на виробництво мирної продукції. Оголосив про державний контроль над банками, найважливішими галузями торгівлі, експортом-імпортом та ціноутворенням, з встановленням монополії на найбільш прибуткову продукцію. Підтвердив усі демократичні свободи, оголошені в III Універсалі, підкресливши право всіх націй УНР на національно-персональну автономію. Питання про федеративний зв'язок з республіками колишньої Російської держави залишав на розгляд Українських Установчих Зборів. Універсал був офіційно проголошений в останній редакції на засіданні Малої Ради вночі 12(25).1.1918. Опублікований українською, російською, польською і єврейською мовами в газетах та афішах. Положення IV У не були повністю зреалізовані внаслідок повалення влади УЦР і встановлення в Україні режиму гетьмана П.Скоропадського (29.4.1918). Після антигетьманського повстання в листопаді-грудні 1918, наслідком якого стало відновлення УНР, Директорія УНР замість Універсалів практикувала оголошення Декларацій. Тексти Універсалів, подані у працях В.Винниченка, Д.Дорошенка, Іс.Мазепи, П.Христюка, К.Костіва та в ряді ін. видань, е вільно відредаговані й не завжди відповідають оригіналу.