08.06.1934 — в СРСР була прийнята постанова про кримінальне покарання за зраду Батьківщини
8 червня 1934 р. ВЦВК СРСР прийняв постанову «Про доповнення постанови (про здійснення державних, контрреволюційних і особливо небезпечних для Союзу РСР злочинів проти порядку управління) статтями про зраду Батьківщини». На основі цього документу були внесені зміни в існуючі кримінальні кодекси РСФРР та союзних республік (ст. 58 "а"-58 "г"), що зберігалися в них до кінця існування СРСР.
Поняття "зрада Батьківщини" мало доволі широке трактування. Зокрема, такими діями вважалися ті, які здійснювалися радянськими громадянами на шкоду суверенітету, територіальної недоторканості або державної безпеки та обороноздатності СРСР (перехід на сторону ворога, шпіонаж, видача державної або військової таємниці іноземній державі, втеча за кордон або відмова від повернення з-за кордону до СРСР). Згідно з постановою від 8 червня 1934 р. за державну зраду визначалася найвища міра покарання — розстріл із конфіскацією всього майна, а за пом'якшуючих обставин — позбавлення свободи на строк 10 років із конфіскацією майна.
Якщо засудженому військовослужбовцю вдалося втекти, то членів його сім'ї позбавляли волі на строк від 5 до 10 років із конфіскацією майна. Членів сім'ї, які жили зі зрадником батьківщини, висилали та позбавляли прав строком на 5 років. У постанові від 8 червня 1934 р. вперше запроваджувалося поняття “член сім'ї зрадника Батьківщини”, під яким розумілися усі повнолітні діти, які жили (або не жили) з цією особою. Їх звинувачували у тому, що вони не повідомили про злочин (навіть якщо вони не тільки не сприяли його здійсненню, але й не знали про нього), і відправляли у спеціальні табори.
У постанові від 8 червня 1934 р. не було головного принципу кримінального закону — відповідальності за наявності провини. Тут було відсутнє чітке формулювання суб'єктивної сторони складу злочину і не вказано, що зрадою батьківщини можуть бути визнані лише навмисні дїі громадян СРСР, здійснені на шкоду безпеки радянської держави. На думку експертів, закон суперечив основним принципам радянського кримінального права, зокрема у частині, що передбачала покарання для членів сім'ї зрадників батьківщини.
Постанова про зраду батьківщини з її широкою інтерпретацією, де зрада батьківщини фактично виступала синонімом держави, стала легальною базою для проведення у сталінський період масових репресій, у тому числі і проти не-громадян СРСР.
Фото дітей "ворогів народу".
8 червня 1934 р. ВЦВК СРСР прийняв постанову «Про доповнення постанови (про здійснення державних, контрреволюційних і особливо небезпечних для Союзу РСР злочинів проти порядку управління) статтями про зраду Батьківщини». На основі цього документу були внесені зміни в існуючі кримінальні кодекси РСФРР та союзних республік (ст. 58 "а"-58 "г"), що зберігалися в них до кінця існування СРСР.
Поняття "зрада Батьківщини" мало доволі широке трактування. Зокрема, такими діями вважалися ті, які здійснювалися радянськими громадянами на шкоду суверенітету, територіальної недоторканості або державної безпеки та обороноздатності СРСР (перехід на сторону ворога, шпіонаж, видача державної або військової таємниці іноземній державі, втеча за кордон або відмова від повернення з-за кордону до СРСР). Згідно з постановою від 8 червня 1934 р. за державну зраду визначалася найвища міра покарання — розстріл із конфіскацією всього майна, а за пом'якшуючих обставин — позбавлення свободи на строк 10 років із конфіскацією майна.
Якщо засудженому військовослужбовцю вдалося втекти, то членів його сім'ї позбавляли волі на строк від 5 до 10 років із конфіскацією майна. Членів сім'ї, які жили зі зрадником батьківщини, висилали та позбавляли прав строком на 5 років. У постанові від 8 червня 1934 р. вперше запроваджувалося поняття “член сім'ї зрадника Батьківщини”, під яким розумілися усі повнолітні діти, які жили (або не жили) з цією особою. Їх звинувачували у тому, що вони не повідомили про злочин (навіть якщо вони не тільки не сприяли його здійсненню, але й не знали про нього), і відправляли у спеціальні табори.
У постанові від 8 червня 1934 р. не було головного принципу кримінального закону — відповідальності за наявності провини. Тут було відсутнє чітке формулювання суб'єктивної сторони складу злочину і не вказано, що зрадою батьківщини можуть бути визнані лише навмисні дїі громадян СРСР, здійснені на шкоду безпеки радянської держави. На думку експертів, закон суперечив основним принципам радянського кримінального права, зокрема у частині, що передбачала покарання для членів сім'ї зрадників батьківщини.
Постанова про зраду батьківщини з її широкою інтерпретацією, де зрада батьківщини фактично виступала синонімом держави, стала легальною базою для проведення у сталінський період масових репресій, у тому числі і проти не-громадян СРСР.
Фото дітей "ворогів народу".
Немає коментарів:
Дописати коментар